Читать онлайн книгу "Тік-Ток з Країни Оз"

Тiк-Ток з Краiни Оз
Лiман Френк Баум


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Про Механiчну людину – Тiк-Тока казкар Лiман Френк Баум згадуе в багатьох своiх книжках. Однак у цiй розповiдi автор вирiшив придiлити улюбленому персонажу значно бiльше уваги, зробивши його одним з головних героiв. Бо щиро захоплюеться такими рисами Тiк-Тока, як безстрашнiсть i вiдданiсть друзям. От i цього разу Механiчна людина без зволiкань вирушила назустрiч небезпецi, аби допомогти Косматому чоловiчку знайти зниклого безвiсти брата. І хоч першу битву, зустрiвшись з ворогом сам на сам, вiн програв, це не похитнуло вiру смiливця в майбутню перемогу.





Лiман Френк Баум

Тiк-Ток з Краiни Оз



© Б. Е. Носенок, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


?








Із присвятою Луi Фердинанду Готшалку, чиi солодкi та витонченi мелодii насиченi справжнiм духом казковоi краiни[1 - Луi Фердинанд Готшалк (1864–1934) – американський композитор, диригент (примiтка перекладача).]







До моiх читачiв


Вельми помiтний успiх моеi минулорiчноi казки «Латочка з Краiни Оз» додае впевненостi, що моiм читачам подобаються оповiдання про Краiну Оз «найбiльше за всi iншi», як написала менi одна дiвчинка. Отож, моi любi, до вашоi уваги нова iсторiя про Оз, де ви дiзнаетеся про Анну, Королеву Ух-Ти-Фу, якiй Тiк-Ток допомагав перемогти нашого старого знайомого – Короля Номiв. У нiй також розповiдаеться про Бетсi Боббiн i про те, як пiсля багатьох пригод вона нарештi дiсталася дивовижноi Краiни Оз.

Існуе п’еса пiд назвою «Людина Тiк-Ток з Краiни Оз», але це не те саме, що казка «Тiк-Ток з Краiни Оз». Хоч деякi пригоди, записанi в цiй книжцi, а також тi, про якi йдеться в деяких iнших оповiдях про Оз, теж згадуються в цiй п’есi. Тi, хто бачив п’есу, i тi, хто читав iншi оповiдання про Краiну Оз, знайдуть у цiй iсторii багато дивних персонажiв та пригод, про якi вони ранiше нiколи не чули.

У листах, якi менi пишуть дiти, висловлюеться побажання написати iсторiю про Тротта та Капiтана Бiлла у Краiнi Оз, де вони зустрiнуться з Доротi та Озмою. Крiм того, моi маленькi читачi вважають, що Гудзик-Розумник повинен познайомитися з Щасливцем Ойо.

Як ви знаете, я передовсiм мав поговорити про цi справи з Доротi за допомогою бездротового зв’язку, бо це единий спосiб спiлкуватися з моiми друзями iз Краiни Оз. Тож коли я запитав ii про цю iдею, вона вiдповiла: «То ви нiчого не чули?». Я сказав, що нi. А незабаром отримав повiдомлення по бездротовому зв’язку вiд Доротi, яка сказала: «Гаразд, тодi я швиденько розповiм вам про це, i тодi ви матимете змогу написати книжку, щоб подiлитися цiею iсторiею з дiтьми».

Отже, якщо Доротi дотримаеться слова, i менi вдасться написати ще одну книжку про Краiну Оз, то ви, мабуть, зрозумiете, як усi цi персонажi зiбралися у знаменитому Смарагдовому мiстi. Тим часом я хочу сказати всiм своiм маленьким друзям, кiлькiсть яких щороку збiльшуеться на багато тисяч, що я дуже вдячний iм за iхню прихильнiсть до моiх iсторiй i за чудовi маленькi послання, якi я постiйно отримую. Я майже впевнений, що серед американських дiтей у мене стiльки друзiв, скiльки в будь-якого нинi живого оповiдача, i це робить мене надзвичайно щасливим.



    ЛІМАН ФРЕНК БАУМ
    Маеток «Озкот», Голлiвуд, Калiфорнiя, 1914 рiк







I. Армiя Анни


– Не пiдмiтатиму! – крикнула Анна. – Не буду, i все! Я вище цього.

– Але хтось же повинен пiдмести, – вiдповiла iй на цi слова молодша сестра Сейлi. – Інакше ми потонемо у смiттi. Ти ж старша, ти – глава сiм’i.

– Я – Королева Ух-Ти-Фу, – пихато вiдрубала Анна, а потiм зiтхнувши, додала. – Щоправда, королiвство в мене невелике, та й найбiднiше в усiй Землi Оз.

Це була чистiсiнька правда. Високо в горах, у далекому куточку прекрасноi Краiни Оз, загубилася невеличка долина, названа Ух-Ти-Фу. Їi нечисленнi мешканцi були задоволенi життям i не думали про те, щоб перетнути гори й дiстатися до бiльш обжитих мiсць.

Вони знали, що в Краiнi Оз, у чудовому Смарагдовому мiстi, проживае прекрасна Принцеса Озма, яка править усiма народами, включно з iхнiм. Проте простий народ, що населяв Ух-Ти-Фу, нiколи не бачив Озму.

В Ух-Ти-Фу була власна королiвська сiм’я – не стiльки для того, щоб управляти людьми, скiльки для того, щоб було чим пишатися. Озма не заперечувала проти того, щоб в рiзних частинах ii краiни були своi королi, королеви, iмператори та iншi правителi, – вони все одно пiдпорядковувалися чарiвнiй юнiй володарцi Смарагдового мiста i Краiни Оз.

Королем Ух-Ти-Фу була людина на iм’я Джол Джемкiф. Упродовж тривалого часу вiн виконував купу неприемних обов’язкiв: розбирав позови, повiдомляв людям, коли садити капусту i маринувати цибулю тощо. Тож усi були задоволенi його правлiнням. Однак сварлива дружина короля часто принижувала свого чоловiка.

Тому одного разу вночi король Джол перейшов через гори у Краiну Оз i зник назавжди. Прочекавши його кiлька рокiв, дружина вiдправилася на пошуки, залишивши правити свою старшу дочку Анну.

Чи була дiвчина готова до цього? Анна нiколи не забувала про день свого народження, адже тодi можна було влаштувати веселе свято з танцями, але вона давно вже не пам’ятала, скiльки iй рокiв. У краiнi, де всi живуть вiчно, нiхто не сумуе про минулi роки, i ми можемо просто сказати, що Королева Анна була вже досить дорослою, щоб самотужки варити варення, ось i все.

Утiм, нiякого варення вона не варила, ба бiльше – всiляко ухилялася вiд домашнiх справ. Анна була честолюбна, i ii серце краялося вiд того, що королiвство в неi крихiтне, а народ – дурний i недоладний. Інодi вона замислювалася над тим, що сталося з ii батьками там, за горами, у прекраснiй Краiнi Оз.








«Видно, там життя краще, раз вони не повернулися в Ух-Ти-Фу», – думала Анна. Тож коли Сейлi вiдмовилася пiдмiтати пiдлогу у парадному залi палацу, Анна оголосила своiй сестрi таку новину:

– Я йду звiдси. Мене нудить вiд цього iдiотського Ух-Ти-Фу.

– Ну то йди, – вiдповiла Сейлi. – Тiльки, гадаю, ти вчиняеш жахливу дурiсть.

– Чому це? – запитала Анна.

– Та тому, що тут ти – Королева, а Краiною Оз править Озма, i там ти будеш нiхто.

– О так, Королева, а в усьому королiвствi вiсiмнадцять чоловiкiв, двадцять сiм жiнок i сорок чотири дитини, – з гiркотою промовила Анна.

– У великiй Краiнi Оз народу, звичайно, бiльше, – розсмiялася Сейлi. – Може, збереш армiю, завоюеш Краiну Оз i сама станеш правителькою?

Сейлi навмисне дражнила Анну, щоб сильнiше ii розiзлити. Скорчивши наостанок пику, вона вирушила у двiр погойдатися в гамаку.

Тим часом уiдливi слова Сейлi змусили Анну задуматися.

З розповiдей вона знала, що у Краiнi Оз живуть мирнi люди, а сама Озма – всього лише дiвчинка. Вона добра до всiх своiх пiдданих, а вони пiдкоряються своiй правительцi, тому що люблять ii.

Навiть у далекому Ух-Ти-Фу було вiдомо, що армiя Озми – це лише двадцять сiм офiцерiв. Форма в них чудова, але зброi вони не носять, бо iм нема з ким битися. Щоправда, колись давно крiм офiцерiв у нiй був один рядовий, але Озма зробила його Головнокомандувачем i забрала в нього рушницю, щоб вiн, не приведи Господи, не поранив когось.

Чим бiльше Анна розмiрковувала на цю тему, тим сильнiшою ставала ii впевненiсть, що завоювати Краiну Оз буде легко. Варто тiльки зiбрати армiю – i вона стане правителькою Краiни Оз замiсть Озми. Потiм завоюе iншi краiни. А пiсля цього спробуе добратися до Мiсяця i завоювати його теж. Анна була войовничою натурою, з тих, якi готовi на будь-якi випробування, аби не сидiти без дiла.

«Справа за армiею», – вирiшила Анна. Вона перебрала в головi всiх чоловiкiв королiвства. Їх було рiвно вiсiмнадцять, нi бiльше нi менше, – не надто могутня армiя, що й казати. Однак, якщо воiни Анни зумiють завдати раптового удару, вони без втрат переможуть беззбройних офiцерiв Озми.

«Лагiднi й тихi завжди лякаються буйних i шалених, – подумала Анна. – Я, звичайно, не збираюся проливати кров, для мене це занадто сильне потрясiння, недовго i свiдомiсть втратити. Але якщо ми погрожуватимемо армii Озми, брязкаючи зброею, то, поза сумнiвом, вони впадуть передi мною на колiна, прохаючи пощади».

Мiркуючи таким чином, Королева Ух-Ти-Фу поступово переконала себе зважитися на цю авантюру.

«Що б не трапилося, – подумки казала собi Анна, – це буде краще, нiж сидiти за гратами в цiй злощаснiй долинi, прибирати будинок та лаятися з сестричкою Сейлi. Я, мабуть, готова ризикнути всiм: хтозна, може справа вартуватиме успiху».

У той же день Анна взялася за створення власноi армii. Першим, до кого вона вирушила, став Джо Яблуко, якого прозвали так через те, що в його садку росли яблука.

– Джо, – почала Анна, – я вирiшила завоювати свiт i хочу, щоб ти пiшов служити в мою армiю.

– Перепрошую, але навiть не пропонуйте менi таких дурниць, iнакше змусите мене з усiею чемнiстю вiдмовити Вашiй Величностi, – вiдповiв Джо Яблуко.

– Я й не збираюся нiчого тобi пропонувати. Я – Королева i наказую тобi йти служити, – вiдрiзала Анна.

– У такому разi менi, напевно, доведеться пiдкоритися, – сумно промовив Джо Яблуко. – Але тiльки, будь ласка, не забудьте, що я – важлива персона, i тому заслуговую на високий чин.

– Я зроблю тебе генералом, – пообiцяла Анна.

– А шпага й еполети будуть? – запитав Джо Яблуко.

– Неодмiнно, – пообiцяла Королева.

Потiм вона попрямувала до людини на ймення Джо Булочка. У нього в садку росли на деревах найрiзноманiтнiшi булочки: пшеничнi та житнi, гарячi й не дуже.

– Джо, – звернулася до нього Анна, – я маю намiр завоювати свiт i наказую тобi служити в моiй армii.

– Нi, нi та ще раз нi! – заявив Джо Булочка. – Менi треба збирати урожай булочок.

– Дружина й дiти зберуть, – сказала Анна.

– Але я ж – важлива персона, Ваша Величносте, – запротестував Джо Булочка.

– А я зроблю тебе генералом, будеш носити капелюх з позументами, закручувати вуса i дзвенiли шаблею, – пообiцяла Королева.

Джо з тяжким серцем погодився, i Анна вирушила до наступного будинку. Там жив Джо Рiжок, прозваний так через те, що в нього в саду росло дуже смачне морозиво у вафельних рiжках.

– Джо, – повiдомила йому Анна, – я збираюся завоювати свiт, тож ти зобов’язаний йти служити в мою армiю.

– Перепрошую, – сказав Джо Рiжок, – але який з мене воiн! Вже багато рокiв поспiль я зазнаю поразки в битвi з власною дружиною. Ось вона – справдi боець хоч куди, вiзьмiть ii замiсть мене, Ваша Величносте, i я благословлю вашу доброту.

– Нi, в моiй армii повиннi служити чоловiки – жорстокi, нещаднi воiни, – рiшуче заперечила Анна, суворо глянувши на боязкого маленького чоловiчка.

– А моя дружина залишиться в Ух-Ти-Фу? – запитав вiн.

– Так, i до того ж я зроблю тебе генералом.

– Гаразд, – погодився Джо Рiжок.

Тим часом Анна попрямувала до будинку Джо Годинника, який вирощував у себе в саду годинниковi дерева. Вiн теж спочатку вiдмовлявся йти в армiю, але Королева Анна пообiцяла зробити його генералом, i врештi-решт вiн погодився.

– Скiльки у вас в армii генералiв? – поцiкавився вiн.

– Поки що чотири, – вiдповiла Анна.

– А сама армiя велика? – поставив вiн наступне запитання.

– Я хочу рекрутувати до неi всiх чоловiкiв Ух-Ти-Фу, тобто вiсiмнадцять осiб, – повiдомила Анна.

– Чотирьох генералiв цiлком достатньо, – заявив Джо Годинник. – Раджу вам всiх iнших зробити полковниками.

І Анна скористалася його порадою. Так Джо Слива, Джо Яйце, Джо Лопата i Джо Сир стали полковниками. Як ви здогадалися, шановнi читачi, прiзвище кожного чоловiка походило вiд того, що вiн вирощував у своему садку.

Коли черга дiйшла до Джо Гвiздка, вiн заявив, що бажае бути майором, – мовляв, в армii Ух-Ти-Фу всi суцiльно генерали та полковники. Ось так Джо Гвiздок став майором, а заодно з ним ще й Джо Пирiг, Джо Шинка i Джо Панчоха. Наступнi четверо воiнiв отримали звання капiтана армii Ух-Ти-Фу. Це були Джо Хлiб-з-Маслом, Джо Замок-та-Ключi, Джо Морозиво-з-Сиропом i Джо Гудзик-i-Голка.

Однак незабаром Королева Анна опинилася у скрутному становищi. У всьому Ух-Ти-Фу залишилося тiльки двое чоловiкiв. Якщо зробити iх лейтенантами, коли капiтанiв, майорiв, полковникiв i генералiв по четверо, воiни почнуть заздрити один одному, а це може привести до заколоту i зради.

Утiм виникла ще одна проблема: Джо Цукерка категорично вiдмовився йти в армiю. Його не спокусили обiцянки, не злякали погрози. Вiн заявив, що залишиться вдома i збиратиме урожай карамелi, лимонних льодяникiв, iрисок i шоколадних помадок. Крiм того, йому потрiбно прополювати поле з крекерами i попкорном. Адже, на його думку, жоднi завоювання не вартi слiз дiтей Ух-Ти-Фу, якi неодмiнно проллються, коли урожай ласощiв згние незiбраним.








Побачивши, що iй не переконати Джо Цукерку, Королева Анна вирiшила дати йому спокiй i вирушила до будинку, де жив вiсiмнадцятий – останнiй чоловiк Ух-Ти-Фу, юний Джо Канцеляр. У нього була дюжина дерев, на яких росли рiзнi теки i скрiпки, а також дев’ять книжкових дерев, з яких вiн збирав прекрасний урожай захопливих iсторiй.

Якщо ви нiколи не бачили, як ростуть книжки, тодi зазначу, що спочатку вони суцiльно вкритi зеленою шкаралупою. Потiм книжки поступово дозрiвають, i коли шкаралупа стае червоною iх можна зривати з гiлок, чистити й читати. Якщо ж зiбрати урожай занадто рано, то сюжет буде весь переплутаний, а в словах i реченнях купа помилок. Але коли книжки як слiд достигли, тодi в них буде повнiсiнько чудових iсторiй i жодноi помилки!

Канцеляр охоче дарував книжки зi свого саду всiм охочим, але загалом народ Ух-Ти-Фу не дуже любив читати, тож Канцеляр читав iх переважно сам, поки вони не псувалися. Бо, як ви, напевно, знаете, варто прочитати книжку, i слова в нiй зникають, а сторiнки жовтiють та рвуться. Це, звичайно, великий недолiк тих книжок, що ростуть на деревах.

Коли Королева Анна повiдомила Канцеляру мету свого вiзиту, юнак одразу зазначив, що завойовувати свiт – чудове заняття. При цьому висловив бажання робити це не на посадi генерала, полковника, майора чи капiтана, а просить Королеву вiдзначити його високим званням рядового солдата.

Аннi це рiшуче не сподобалося.

– Я не потерплю, щоб у моiй армii був рядовий солдат, – сказала вона. – Вони всi дурнi. Менi розповiдали, що у принцеси Озми був один солдат, так вона зробила його Головнокомандувачем, з чого, отже, випливае, що солдати нiкому не потрiбнi.

– Армiя Озми нi з ким не воюе, – заперечив Канцеляр. – А вашi воiни, якщо вони мають намiр завоювати свiт, повиннi битися, як леви. Я читав у своiх книжках, що б’ються якраз солдати, тому що офiцерам завжди бракуе хоробростi зустрiтися з ворогом один-на-один. Крiм того, вашим офiцерам потрiбно кимось командувати i комусь вiддавати накази, тож нехай це буду я. Моя мрiя – рубати й колоти ворога, стати героем. А коли ми повернемося назад, в Ух-Ти-Фу, я вiзьму в дiтей сталевi кульки, якими вони граються, переплавлю iх i поставлю собi пам’ятник, щоб всi дивилися на мене й захоплювалися.

Анна була дуже задоволена своiм солдатом – Канцеляром. Саме такий воiн потрiбен iй для здiйснення задуманого. А вже коли Канцеляр пообiцяв дiзнатися, де росте мушкетне дерево, Анна повiрила, що ii мрii збуваються. Канцеляр сказав, що негайно вiдправиться туди й вибере собi найстиглiший i найбiльший мушкет.














II. Вперед з Ух-Ти-Фу







Через три днi велика армiя Ух-Ти-Фу вишикувалася на площi перед королiвським палацом. Всi шiстнадцять офiцерiв були вбранi в чудову вiйськову форму i озброенi гостро наточеними блискучими шаблями. Тiльки солдат тримав у руках мушкет, хай i невеликий. Зате вiн так старанно напускав на себе лютий вигляд, що численнi командири таемно стали його побоюватися.

На площу прийшли жiнки, щоб висловити свiй протест проти вiйськового походу. Королева Анна, казали вони, не мае права вiдбирати в них чоловiкiв i батькiв. Однак Анна велiла iм замовкнути, i – що поробиш – довелося коритися. Нiколи ще не отримували вони такого жорстокого наказу.

Королева походжала перед своiм вiйськом, демонструючи красивий зелений мундир, прикрашений золотом, та зелений кашкет iз фiолетовим пером. Вигляд у неi був такий грiзний i гордовитий, що всi ii пiдданi, за винятком вiйськових, мимоволi тiшилися, що вона йде з Ух-Ти-Фу. Натомiсть воiни волiли, щоб вона пiшла без них.

– Шикуйсь! – скомандувала Анна верескливим голосом.

Із вiкна палацу визирнула Сейлi й розреготалася.

– Гадаю, твоя армiя вмiе бiгати краще, нiж воювати, – завважила вона.

– Це точно, – з гордiстю пiдтвердив генерал Булочка. – Ми йдемо за трофеями, а не за пригодами. Чим бiльше буде трофеiв i чим менше боiв, тим краще.

– А ось я найбiльше на свiтi люблю вiйну й кровопролиття, – заявив Канцеляр. – Тiльки завойовники стають героями, а в книжках написано, що найлегший шлях до завоювання – це вiйна.

– Прекрасно сказано, мiй хоробрий воiне! – вигукнула Анна. – Битися – значить завойовувати, завойовувати – значить добувати трофеi, а добувати трофеi – значить бути героем. З такими благородними цiлями я неодмiнно завоюю весь свiт. Прощай, Сейлi! Ми повернемося багатими i знаменитими. За мною, генерали! Кроком руш!

Генерали виструнчилися й випнули груди. Змахнувши блискучими шаблями, вони голосно вiддали наказ полковникам:

– Кроком руш!

– Кроком руш! – крикнули полковники майорам.

– Кроком руш! – заволали майори капiтанам, а капiтани гаркнули солдату:

– Кроком руш!

Отже, Канцеляр скинув мушкет на плече i помарширував уперед, а всi офiцери пiшли за ним. Королева Анна замикала стрiй. Вона була в захватi вiд своеi чудовоi армii й тiльки одного не могла збагнути: як це iй ранiше не спало на думку завоювати свiт?

Карбуючи крок, армiя покинула Ух-Ти-Фу i вийшла на вузьку гiрську стежку, що вела в чарiвну Краiну Оз.









III. Магiя заводить армiю у глухий кут


Принцеса Озма й не пiдозрювала, що армiя Ух-Ти-Фу на чолi з честолюбною Королевою Анною вирушила завойовувати ii державу. Прекрасна юна правителька Краiни Оз, що повсякдень переймалася турботами про своiх пiдданих, й гадки не мала, що Анна здатна на таку пiдступнiсть. Надто довго чарiвниця Глiнда охороняла щасливий спокiй жителiв чарiвноi краiни.

Трон Озми мiстився у Смарагдовому мiстi, а вишуканий палац Глiнди – на пiвдень вiд нього. Саме в ньому зберiгалася чарiвна Книга Подiй, в якiй негайно з’являлося повiдомлення про ту чи ту подiю. Причому такого роздiлу, як «дрiбницi» в нiй не було.

Глiнда вважала важливим все: навiть те, що якийсь малюк тупнув нiжкою Книга повiдомляла. Що вже казати про таку подiю, як, скажiмо, пожежа – звiстка про це вiдразу потрапляла у Книгу.

Чарiвниця заглядала у Книгу Подiй щодня, тому одразу дiзналася, що Анна, Королева Ух-Ти-Фу, пiдло сколотила армiю з шiстнадцяти офiцерiв та одного солдата i вирушила завойовувати Краiну Оз.

Нiчого особливо загрозливого в цьому не було: Озма без зусиль перемогла б i потужнiшу армiю. Крiм того, Глiнда i Чарiвник Смарагдового мiста завжди прийшли б iй на допомогу зi своiми чарами. Однак Глiнда не могла допустити, щоб мирний перебiг життя у Краiнi Оз порушився через розбрат та вiйну – це було б суцiльним неподобством!

Не гаючи часу i не сказавши жодного слова нi Озмi, нi будь-кому ще, Глiнда попрямувала до Кабiнету Магii. Там вона вчинила магiчний обряд – i гiрська стежка, по якiй рухалася з Ух-Ти-Фу армiя Анни, почала петлювати, а рослини навколо неi галузитися, затримуючи враз вiдрослим гiллям вiйськових.

Тож коли вiйсько пiд проводом Анни перетнуло гори, то опинилося зовсiм не в Краiнi Оз, а в невiдомому краi, вiддiленому вiд держави Озми невидимою перепоною. Тiльки-но люди з Ух-Ти-Фу увiйшли в цю краiну, стежка в них за спиною зникла, i вони зрозумiли, що знайти дорогу назад, у долину Ух-Ти-Фу, iм навряд чи вдасться.

Навколо все виглядало незвично, i воiни й гадки не мали, яким шляхом iм рухатися далi. Нiхто з них нiколи не бував у Краiнi Оз, тож вони не вiдразу здогадалися, що потрапили не туди, а в якусь iншу, невiдому краiну.

– Хiба не все одно, де ми? – заговорила Анна, намагаючись приховати розгубленiсть. – Ми зiбралися завоювати весь свiт, а це теж частина свiту. Якщо пiдкорюватимемо щораз нову краiну, то рано чи пiзно доберемося й до Оз. А до того можемо завоювати тi землi, через якi йдемо.








– Ваша Величносте, а це мiсце ми вже завоювали? – стурбовано запитав майор Пирiг.

– Судячи з усього, так, – вiдповiдала Анна. – Ми, щоправда, поки нiкого не зустрiли, але щойно зустрiнемо, негайно оголосимо iм, що вони нашi раби.

– А потiм заберемо собi iхне майно, – додав генерал Яблуко.

– Може, в них нiчого вiдбирати, – заперечив рядовий Канцеляр. – Але я сподiваюся, що вони все одно чинитимуть опiр: перемога без бою не приносить жодного задоволення.

– Не турбуйся, – сказала Анна. – Ми воюватимемо незалежно вiд того, що стануть робити нашi вороги.

Навколо стелилася пустельна, гола земля, й подорожувати по нiй було не дуже приемно. До того ж iстiвнi запаси закiнчилися, офiцери зголоднiли i почали бурчати. Хтось iз них вже давно дременув би геть, якби тiльки мiг знайти дорогу додому. Але оскiльки вони безнадiйно заблукали в цiй чужiй краiнi, то вирiшили, що краще триматися разом.

Королева Анна нiколи не вирiзнялася лагiдною вдачею, а тепер, коли брела разом з усiм вiйськом кам’янистою дорогою, не зустрiчаючи нi людей, нi трофеiв, ii злостивiсть i дратiвливiсть тiльки посилилися. Вона вичитувала своiх офiцерiв доти, поки вони не почали грубити iй у вiдповiдь i до того знахабнiли, що порадили притримати язика.

Деякi дорiкали iй за те, що вона утягнула iх у неприемностi, а всi разом не переставали оплакували своi садки у прекраснiй долинi Ух-Ти-Фу.

Всi, окрiм Канцеляра. Чим бiльше труднощiв зустрiчалося на його шляху, тим веселiшим вiн ставав. Офiцери зiтхали, а солдат тiльки посвистував. Бачачи його гарний настрiй, пiдбадьорилася й Анна. Незабаром вона стала звертатися до нього за порадою дедалi частiше, нiж до його командирiв.

На третiй день мандрiв iх спiткала перша пригода. Ближче до вечора небо раптово потемнiло, i майор Гвiздок вигукнув:

– Нас накривае туман!

– Не схоже на туман, – вiдгукнувся Канцеляр, з цiкавiстю поглядаючи на хмару, що невпинно наближалася до них. – Гадаю, це дихае Скеле-Рик.

– Хто такий цей Скеле-Рик? – запитала Анна, стурбовано озираючись навсiбiч.

– Це чудовисько з вовчим апетитом, – вiдповiв солдат, враз зблiднувши як полотно. – Я, звичайно, нiколи не бачив Скеле-Рика, зате читав про нього в книжках, якi ростуть у мене в саду. Якщо це справдi вiн, то, гадаю, нам не завоювати свiт.

Почувши цю звiстку, офiцери не на жарт стривожилися i обступили солдата, закидаючи запитаннями.

– Який вiн, цей Скеле-Рик? – почав хтось iз них.

– Я бачив його тiльки на однiй картинцi, та й та була досить розмита, – вiдповiдав Канцеляр. – Книжку зiрвали незрiлою. Але знаю, що вiн вмiе лiтати, бiгае, як олень, i плавае, як риба. Всерединi в нього – пiчка: вiн вдихае повiтря i видихае дим. Де б вiн не проходив, все навколо застилае чорною пеленою. Скеле-Рик сильнiший за сотню чоловiкiв i пожирае все живе.

На цих словах офiцери запхикали й затремтiли, однак Канцеляр спробував iх пiдбадьорити:

– Ми ж не знаемо, хто там. Може, це й не Скеле-Рик. Крiм того, не забувайте, що наша земля Ух-Ти-Фу належить до Краiни Оз, де нiхто не вмирае.

– А якщо Скеле-Рик нас зловить, розжуе i проковтне – що тодi? – запитав капiтан Замок-та-Ключ.

– Шматочки залишаться жити, всi без винятку, – заявив Канцеляр.

– Знайшов чим втiшити, – заскиглив полковник Лопата. – Котлета вона котлета i е – хоч жива, хоч мертва.

– Послухайте, я ж сказав, може, це й не Скеле-Рик, – сердито мовив Канцеляр. – Нехай хмара наблизиться – тодi й побачимо, Скеле-Рик це чи нi. Якщо нiчим не пахне, значить, туман, а ось якщо пахне сiллю з перцем, отже, це Скеле-Рик. Тодi вже доведеться битися не на життя, а на смерть.

Усi зi страхом втупилися на темну хмару. Незабаром вона наблизилася до переляканого вiйська i накрила його. Небезпека стала реальною: хмара однозначно мала запах солi з перцем.

– Скеле-Рик! – вигукнув Канцеляр.

Шiстнадцять офiцерiв заволали вiд жаху й повалилися на землю. Королева Анна присiла на великий камiнь, щоб зустрiти небезпеку бiльш гiдно, нiж ii воiни, але серце ii вiдчайдушно билося. Щодо Канцеляра, то вiн, як i личить солдатовi, холоднокровно зарядив свiй мушкет i приготувався вiдкрити вогонь по ворогу.

Настала непроглядна темрява, бо чорна, як сажа, хмара закрила небо i жоден промiнь призахiдного сонця не пробивався крiзь цю пiтьму. У темрявi виникли двi яскравi плями. Канцеляр одразу зрозумiв, що це, мабуть, очi чудовиська.

Вiн прицiлився i вистрiлив кiлька разiв поспiль. Його рушниця була заряджена кулями з кращого патронного дерева в Ух-Ти-Фу. Вони влучили у величезну тушу чудовиська, i воно, залементувавши, опукою повалилося на шiстнадцятьох офiцерiв, якi своею чергою заволали ще дужче.

– О горе менi! – кричав Скеле-Рик. – Подивися, що ти наробив своiм жахливим мушкетом!

– Як же я подивлюся, якщо твое дихання заволокло все навколо чорною хмарою? – вiдповiдав Канцеляр.

– Тiльки не кажи менi, що ти не навмисне! – крила Скеле-Рика безпорадно трiпотiли, а голос тремтiв вiд образи. – Прошу тебе, не говори, нiби ти не знав, що рушниця заряджена!

– А я й не збираюся, – вiдгукнувся Канцеляр. – А що, сильно тебе поранило?

– Одна куля потрапила менi в щелепу, i я не можу вiдкрити рота. Чуеш, який у мене глухий i хрипкий голос? Це тому, що менi доводиться говорити зi стиснутими зубами. Інша куля зламала менi лiве крило, i я не можу лiтати. А третя потрапила в праву ногу, тож ходити я теж не можу. Чому ти так необережно поводився з рушницею?

– А ти не хочеш злiзти з моiх командирiв? – запитав Канцеляр. – Ти такий важкий, що можеш iх розчавити. Чуеш, як кричать?

– Обов’язково розчавлю, – прогарчав Скеле-Рик. – Якщо тiльки зможу, то розчавлю неодмiнно, тому що менi так погано! Шкода, що в мене рот не вiдкриваеться, а то б я вас усiх з’iв, навiть попри те, що в теплу погоду маю поганий апетит.

І Скеле-Рик став перекочуватися з боку на бiк всiм своiм гiгантським тiлом, щоб остаточно розчавити офiцерiв. Але замiсть цього скотився з дороги, i всi шiстнадцять чоловiчкiв, сяк-так звiвшись на ноги, дременули геть вiд чудовиська.

Рядовий Канцеляр не бачив цiеi ганебноi втечi, а те, що командири вже далеко, зрозумiв по ледь чутним крикам. Тож вирiшив бiльше про них не турбуватися.

– Перепрошую, але я змушений попрощатися, – сказав вiн Скеле-Рику. – Менi час iти, бо ми маемо намiр продовжувати нашу подорож. Якщо ти помреш, прошу мене не звинувачувати: стрiляв я в тебе тiльки через самооборону.

– Я не можу померти, – вiдповiло чудовисько. – Мое життя охороняють потужнi чари. Але прошу тебе, будь ласка, не залишай мене!

– Нащо я тобi? – запитав Канцеляр.

– Моя зламана щелепа заживе через годину, тодi я зможу тебе з’iсти. Крило заживе через день, а нога – через тиждень, i я буду здоровий, як i ранiше. Раз вже ти в мене стрiляв i заподiяв менi стiльки незручностей, було б справедливо, щоб ти залишився тут, почекав, поки я зможу вiдкривати рот, i вiддав менi себе на поталу.

– Дозволь з тобою не погодитися, – твердо заперечив солдат. – Я обiцяв Королевi Аннi з Ух-Ти-Фу, що допоможу iй завоювати свiт, тож не маю права порушити обiцянку тiльки заради того, щоб мене з’iв якийсь Скеле-Рик.

– Це iнша справа, – сказало чудовисько. – Раз ти пов’язаний словом, бiльше тебе не затримуватиму.








Канцеляр вiдшукав у темрявi тремтячу Королеву, взяв ii за руку i повiв геть вiд чудовиська. Спотикаючись об камiння, вони дедалi швидше вiддалялися вiд страшного мiсця, де, зiтхаючи i ляскаючи крилом, лежало поранене чудовисько. Незабаром попереду з’явилося свiтло, i Канцеляр з Королевою змогли розгледiти дорогу.

Мiрою того, як подорожнi вiддалялися, димна хмара, створена Скеле-Риком, поступово розсiювалася: незабаром вони опинилися на вершинi невеликого пагорба, звiдки вiдкривався вид на мальовничу долину, освiтлену променями сонця, що вже сiдало. Тут, притулившись один до одного i важко дихаючи пiсля безоглядноi втечi, сидiли всi шiстнадцять офiцерiв. Вони все ще не могли оговтатися вiд страху i, можливо, бiгли б далi, але iм забракло сил.

Королева Анна почала суворо дорiкати iм за боягузтво, одночасно звеличуючи хоробрiсть Канцеляра.

– Але ж ми виявилися мудрiшими, нiж вiн, – слабким голосом вiдповiв генерал Годинник. – Так, ми втекли, зате тепер допоможемо Вашiй Величностi пiдкорити свiт. А якби Скеле-Рик з’iв би рядового? Тодi Канцеляр став би дезертиром!

Трохи вiдпочивши, вiйсько спустилося в долину. Тiльки-но Скеле-Рик зник, усi помiтно повеселiшали. З настанням сутiнкiв подорожнi вийшли до струмка, на березi якого Королева Анна розпорядилася зупинитися на нiчлiг.

Кожен офiцер нiс у кишенi крихiтний бiлий намет, який, опинившись на землi, негайно починав збiльшуватись до розмiрiв, потрiбних власниковi. Канцеляр тягнув на спинi рюкзак з речами Королеви Анни. Крiм елегантного намету там помiстилися лiжко, стiлець i чарiвний стiл. Опинившись всерединi королiвського намету, вони збiльшувалися в розмiрах. В окремому ящику зберiгалися королiвськi сукнi та численнi туалетнi приладдя. Спати в лiжку могла лише Королева Анна, а офiцери i солдат використовували для цього гамаки, пiдвiшуючи iх мiж опорними жердинами наметiв.

Також Канцеляр нiс в рюкзаку прапор iз королiвським гербом Ух-Ти-Фу. Пiд час зупинки на нiчлiг, солдат мав крiпити його на флагшток, щоб прапор майорiв над табором, сповiщаючи, що ця земля завойована Королевою Ух-Ти-Фу. Поки що нiхто, крiм них прапора не бачив, але сама Анна iз задоволенням дивилася на полотнище, уявляючи себе великим завойовником.









IV. Бетсi кидае виклик бурi


Вирував шторм, блискавка розрiзала небо, вiд грому стрясалися хмари. Бетсi саме вибiгла на палубу, коли судно раптом здригнулося вiд потужного удару – корабель налетiв на скелю. Дiвчинку пiдкинуло в повiтря i жбурнуло в чорну безодню.

Разом з Бетсi пасажиром корабля був Хенк, маленький худий ослик iз сумними очима. Тим же нищiвним ударом його викинуло далеко за борт. Хвиля накрила Бетсi з головою, i вона наковталася води. Виринувши i трохи вiддихавшись, дiвчинка витягнула руку i в темрявi ухопилася за якийсь предмет.

Спочатку Бетсi вирiшила, що це кiнець мотузки, який розтрiпався, але тут жалiбний голос вимовив «І-а!», й дiвчинка зрозумiла, що в неi руцi в кiнчик хвоста Хенка. Раптом море освiтилося яскравим спалахом: корабель, який вiднесло вже на досить значну вiдстань вiд Бетсi й Хенка, вибухнув i пiшов пiд воду.

Бетсi здригнулася вiд жаху, але наступноi митi помiтила, що навколо плавають численнi уламки розтрощеного судна. Вона випустила хвiст Хенка i вхопилася за один з них. Пiдтягнувшись, вилiзла на нього i одразу вiдчула себе в певнiй безпецi.

Хенк теж пiдплив до своерiдного плота, проте через свою незграбнiсть нiяк не мiг на нього залiзти. Тож аби не допомога Бетсi, вiслюковi так i не вдалося б вибратися з води.

Хенк з Бетсi сидiли, мiцно притулившись одне до одного, бо iхнiй плiт був просто кришкою палубного люка, яка вiдiрвалася пiд час корабельноi трощi. Втiм, вона надiйно утримувала iх обох на хвилях, тож дiвчинка i ослик не боялися потонути.








Буря бушувала й пiсля того, як корабель пiшов на дно. Блискавка слiпила очi й розрiзала чорне вiд хмар небо, далеко над морем оглушливо гуркотiв грiм. Хвилi кидалися жалюгiдним плотом, граючись ним, як дiти гумовим м’ячиком. Бетсi не могла вiдiгнати вiд себе тужливу думку, що на сотнi миль навколо немае нiчого, крiм води, i жодноi живоi iстоти, крiм Хенка.

Очевидно, про те саме думав i ослик, бо ласкаво потерся об Бетсi носом i знову видав свое «І-а!» та ще й таким нiжним голосом, нiби хотiв заспокоiти перелякану дiвчинку.

– Ти ж захищатимеш мене, правда, Хенку? – жалiбно запитала Бетсi, й ослик знову повторив свое «І-а!», даючи зрозумiти що вона може на нього покластися.

Бетсi й Хенк подружилися на кораблi, коли море було спокiйним, а буря не подавала жодних ознак своеi майбутньоi присутностi. У нинiшнiх трагiчних обставинах Бетсi, можливо, вважала за краще мати вправнiшого захисника, проте знала напевне: ослик зробить все, що тiльки в його ослиних силах, аби врятувати ii.

Так, хилитаючись на хвилях, вони пливли всю нiч. На ранок буря почала поступово втратила сили, i, видавши останнiй слабкий стогiн, згасла остаточно. Хвилi припинили шалену хитавицю, i плисти стало легше. Бетсi розтягнулася на плоту й заснула, але Хенк не стулив повiк нi на мить: адже вiн зобов’язався охороняти дiвчинку. Ослик примостився бiля Бетсi i терпляче охороняв ii сон, поки над морем не зiйшло сонце.

Його яскравi променi розбудили дiвчинку. Вона пiдвелася, протерла очi й стала вдивлятися в далечiнь.

– Ой, дивися, Хенку, там земля! – вигукнула вона.

– І-а! – сумно вiдповiв Хенк.

Плiт швидко наближався до мальовничого узбережжя. «Яка красива краiна, – подумалося Бетсi, коли вона побачила на ньому пишнi дерева та надзвичайно яскравi квiти.









V. Троянди проганяють незнайомцiв


Плiт, шкрябнувши днищем по пiщанiй мiлинi, зупинився. Бетсi легко вибралася на сушу. Ослик рушив за нею.

Сонце свiтило щосили, а тепле повiтря повнилося ароматом троянд.

– Добре було б поснiдати, правда, Хенку? – заговорила Бетсi. Опинившись на твердiй землi, вона помiтно повеселiшала. – Квiти, звичайно, пахнуть дивовижно, але ж ними не наiсися.

– І-а! – вiдповiв Хенк i подався до стежки, яка здiймалася вгору по схилу.

Бетсi пiшла за ним i, опинившись на вершинi пагорба, роззирнулася навколо. Неподалiк вона побачила незвичну оранжерею – ii кришталевi стiни слiпуче виблискували в сонячному свiтлi.

– Десь поблизу повиннi бути люди, – задумливо сказала дiвчинка. – Садiвники або ще хтось. Пiшли подивимося, Хенку, а то жахливо iсти хочеться.

Вони попрямували до оранжереi, але дiйшовши до самого входу так нiкого й не зустрiли. Дверi були вiдчиненi, тож Хенк увiйшов першим, щоб запобiгти ймовiрнiй небезпецi. Однак i дiвчинка вiд нього не вiдставала. Їi погляду вiдкрилося настiльки дивовижне видовище, що вона вражено завмерла вiд здивування.

Величезна оранжерея була повнiстю заповнена розкiшними кущами троянд у великих глиняних горщиках. Довгi стебла увiнчували незвичнi розкiшнi квiтки – по однiй на кожному кущi. Вони солодко пахли й переливалися усiлякими тонами i вiдтiнками, а в серединi кожноi троянди виднiлося миловиде дiвоче личко.

Коли Бетсi з Хенком увiйшли до оранжереi, всi троянди у дрiмотi схилили своi витонченi голiвки, прикривши очi. Однак здивований ослик, не втримавшись, голосно прокричав «І-а!». Вiд його грубого голосу листочки на кущах затрiпотiли, троянди пiдняли голови i сотнi здивованих очей втупилися на непроханих гостей.

– Перепрошую, – затинаючись, вимовила Бетсi, почервонiвши вiд збентеження.

– О-о-ох! – в один голос вигукнули троянди – у них вийшло щось на зразок хору з зiтхань.

– Який жахливий шум, – додала одна з них.

– Та це просто Хенк, – сказала Бетсi, й, немов пiдтверджуючи ii слова, ослик знову видав гучне «І-а!».

Троянди вiдвернулися, наскiльки дозволяли стебла, i затремтiли так, нiби хтось взявся трясти кущi. Грацiозна Мускатна Троянда, задихаючись, промовила:

– Як це жахливо!








– Нiчого жахливого тут немае, – обурилася Бетсi. – До голосу Хенка треба просто звикнути, тодi пiд нього навiть спати можна.

Злегка оговтавшись вiд страху, троянди поглянули на ослика, i одна з них запитала:

– Цього дикого звiра звуть Хенк?

– Так, Хенк – мiй вiдданий i добрий товариш, – вiдповiла дiвчинка. Вона обвила ослика руками за шию i мiцно притиснула до себе. – Правда, Хенку?

– І-а! – тiльки й мiг сказати Хенк, i вiд його рiзкого голосу троянди знову затремтiли.

– Будь ласка, йди звiдси! – звернулася до ослика одна з них. – Хiба ти не бачиш, що ми всi тебе боiмося i це заважае нам рости?

– Легко сказати – йди звiдси! – передражнила Бетсi троянду. – Нам нiкуди йти. Наш корабель розбився.

– Кораблетроща? – перепитав здивований хор.

– Так, ми пливли на великому кораблi, а потiм почалася буря i розбила його, – пояснила дiвчинка. – Нам з Хенком вдалося врятуватися на уламку деревини i пристати до вашого берега. Ми втомилися i зголоднiли. Скажiть хоч, як називаеться ця земля?

– Це Краiна Троянд, – гордовито вiдповiла Мускусна Троянда. – Тут виводять найрiдкiснiшi та дорогоцiннi сорти.

– Охоче вiрю, – сказала Бетсi, милуючись прекрасними квiтами.

– Нiхто, крiм троянд, не мае права тут перебувати, – оголосила витончена Чайна Троянда, насупивши брови. – Тож вам слiд негайно пiти звiдси, поки Королiвський Садiвник не побачив вас i не викинув у море.

– Тож iснуе Королiвський Садiвник? – запитала Бетсi.

– Звичайно, iснуе.

– А вiн теж троянда?

– Звiсно, що нi. Вiн – людина, i до того ж дуже мила.

– Ну, людини я не боюся, – з полегшенням сказала Бетсi.

Не встигла вона договорити, як до оранжереi увiрвався Королiвський Садiвник, iз сапкою в однiй руцi i лiйкою – в другiй. Це був смiшний маленький чоловiк, одягнений в рожевий костюм iз бантиками на колiнах i на лiктях. У його волоссi виднiлися пiстрявi стрiчки. Очки, схожi на бiсерини, весь час блимали, на обличчi була купа глибоких зморшкiв, а гострий нiс войовничо стирчав.

– Ух ти! – здивовано вигукнув вiн, побачивши незнайомцiв, а коли Хенк видав гучний крик, Садiвник насунув йому на голову лiйку, а сам пiшов у танок, потрясаючи сапкою. Однак незабаром об щось спiткнувся i розтягнувся на весь зрiст.

Бетсi, регочучи, зняла лiйку з голови Хенка. Ослику не сподобалася витiвка Садiвника, i вiн розвернувся до нього задом.

– Обережно, вiн може брикнути, – крикнула Бетсi, й Садiвник, схопившись на ноги, поспiшно сховався за трояндами.

– Ти порушуеш закон, – заволав вiн, висунувшись з-за кущiв i грiзно дивлячись на дiвчинку й ослика


.

– Який закон? – запитала Бетсi.

– Закон Краiни Троянд. Жоден чужинець не смiе проникнути в цю краiну.

– Навiть потерпiлi вiд кораблетрощi? – запитала Бетсi.

– Закон не мае виняткiв на випадок корабельних трощ, – вiдповiв Королiвський Садiвник. Вiн збирався ще щось додати, аж раптом почувся дзенькiт розбитого скла: хтось провалився крiзь дах оранжереi i плюхнувся на землю.









VI. Косматий чоловiчок шукае брата







Новоприбулий мав дуже дивний вигляд: вiн весь був густо покритий волоссям, i Бетсi спочатку подумала, що це якийсь звiр. Але коли пiсля свого запаморочливого польоту незнайомець пiдвiвся, стало зрозумiло, що це все-таки людина. У руцi вiн тримав яблуко, яке, мабуть, продовжував iсти й пiд час свого падiння. Було очевидно, що iнцидент не справив на нього особливого враження: вiн випромiнював спокiй i незворушно жував свое яблуко, одночасно оглядаючи примiщення, в якому опинився.

– Бог ти мiй! – вигукнула Бетсi, пiдходячи до незнайомця. – Ти хто такий i звiдки взявся?

– Я? Я – Косматий чоловiчок, – вiдповiв той, вiдкусивши вiд яблука шматок. – Вирiшив заглянути сюди ненадовго. Вибачте, що зробив це дещо поспiшно.

– Мабуть, у тебе були на те причини, – сказала Бетсi.

– Та нi, просто я там, зовнi, залiз на яблуню i ось…

Розповiдаючи свою iсторiю, Косматий чоловiчок догриз яблуко та вiддав Хенку недогризок, який той одразу жадiбно почав жувати, – потiм встав i вiдважив ввiчливий уклiн Бетсi й трояндам.

Коли розбилося скло i крiзь дiрку в оранжерею звалився кудлатий незнайомець, Королiвський Садiвник вiд страху мало не зомлiв. Отямившись, вiн висунувся з-за кущiв i пропищав:

– Ти порушуеш закон! Ти порушуеш закон!

Косматий чоловiчок подивився на нього з похмурим виглядом.

– Ваш закон забороняе розбивати скло? – поцiкавився вiн.

– Руйнiвник – теж порушник, – злобно пропищав Садiвник. – До того ж закон забороняе заходити в будь-яку частину Краiни Троянд.

– А ти звiдки знаеш? – запитав Косматий чоловiчок.

– Як звiдки? Це записано в Книзi, – вiдповiв Садiвник.

Вiн пiдiйшов ближче до Косматого чоловiчка i вийняв з кишенi маленьку книжечку.

– На сторiнцi тринадцять. Ось дивись: «Якщо який-небудь чужинець проникне в Краiну Троянд, правитель негайно засудить його до смертi й порушник буде страчений». Ось бачите, – переможно оголосив вiн. – Оскiльки ви – чужинцi, то заслуговуете смертi. Пробив ваш смертний час.

Тут втрутився Хенк. Весь цей час вiн, задкуючи, наближався до Королiвського Садiвника, який встиг йому остогиднути. Нарештi, вiн пiдняв копито i завдав чоловiчковi потужного удару в живiт.

Садiвника пiдкинуло вгору, вiн зiгнувся навпiл i утворив у повiтрi щось на зразок ворiт. Не встигла Бетсi й оком моргнути, як вiн стрiмко вилетiв через вiдчиненi дверi назовнi.

Дiвчинка перелякано спостерiгала за атакою Хенка.

– Пiшли, – шепнула вона, пiдiйшовши до Косматого чоловiчка i взявши його за руку. – Йдемо звiдси. Якщо ми залишимося тут, вони нас усiх уб’ють.

– Не бiйся, дiвчинко, – вiдповiв Косматий чоловiчок, погладивши Бетсi по головi. – Я нiкого не боюся, бо в мене е Магнiт Любовi.

– Магнiт Любовi? Це ще що таке? – запитала Бетсi.

– Це чудова чарiвна рiч, яка завойовуе серце будь-кого, хто на неi дивиться, – почула вона вiдповiдь. – Ранiше Магнiт Любовi був у Краiнi Оз: вiн висiв над воротами Смарагдового мiста, але коли я вирушав у цю подорож, наша улюблена правителька Озма iз Краiни Оз, дозволила менi взяти його з собою.

– Ой, а ти правда з прекрасноi Краiни Оз? – вигукнула Бетсi, дивлячись на нього широко розкритими очима.

– Так, а що, ти коли-небудь була там?

– Нi, але я багато чула про цю краiну. А ти знайомий з Принцесою Озмою?

– Так, i дуже добре.

– І з Принцесою Доротi?

– Доротi – моя стара подружка, – заявив Косматий чоловiчок.

– Боже мiй! – вигукнула Бетсi. – Але чому ж тодi ти поiхав iз цiеi чудовоi краiни?

– Справи змусили, – вiдповiв Косматий чоловiчок. Голос його звучав серйозно й сумно. – Я шукаю свого брата.

– Вiн що, пропав? – спiвчутливо запитала Бетсi в Косматого чоловiчка, що було зовсiм засумував.

– Так, десять рокiв тому, – вiдповiв Косматий чоловiчок. Вiн витягнув носовичок i витер сльозу. – Сам я дiзнався про це зовсiм недавно. Прочитав у Книзi Подiй, яка е у Краiнi Оз, i одразу пiшов шукати його.

– Де ж вiн пропав? – запитала дiвчинка з щирим спiвчуттям.

– Вiн вдома, в Колорадо, звiдки я родом. Я там жив до того, як перебрався у Краiну Оз. Мiй брат був золотошукачем, добував золото в копальнях. Одного разу вiн спустився в шахту, а назад не повернувся. Його шукали, але не знайшли: вiн зник, – закiнчив Косматий чоловiчок свою сумну розповiдь.

– Боже мiй, що ж могло з ним статися? – запитала дiвчинка.

– Пояснення може бути лише одне, – вiдповiв Косматий чоловiчок. Вiн дiстав з кишенi ще одне яблуко i почав його гризти, щоб трохи розвiяти смуток. – Мабуть, вiн потрапив до рук Короля Номiв.

– Король Номiв? Хто це такий?

– Інодi його звуть Металевим Монархом. Це Король Руггедо. Вiн живе в печерi пiд землею i вважае, що йому належать всi поклади металiв в надрах. Тiльки не питай мене, чому вiн так думае.

– А чому не питати?

– Тому що цього я не знаю. Знаю тiльки, що вiн надто лютуе, якщо хто-небудь видобувае золото пiд землею, i тому мiг запросто схопити мого брата i потягти у свое пiдземне царство. Тiльки, будь ласка, не питай мене – чому. Я бачу, тобi до смертi хочеться запитати. Але я не знаю вiдповiдi.

– Господи, але ж так ти його нiколи не знайдеш! – вигукнула дiвчинка.

– Може, й не знайду. Але я повинен хоча б спробувати, – вiдповiдав Косматий чоловiчок. – Де я тiльки не побував, але нiде його не знайшов. Втiм, це доводить, що в тих мiсцях його немае. Я шукаю якийсь таемний пiдземний хiд, який вiв би до печери жахливого Металевого Монарха.

– А чи не здаеться тобi, – промовила з сумнiвом Бетсi, – що ти теж можеш стати бранцем Металевого Монарха, якщо проникнеш туди?

– Нiсенiтниця! – безтурботно вiдповiв Косматий чоловiчок. – Ти забула, що в мене е Магнiт Любовi.

– А чим вiн тобi допоможе? – запитала Бетсi.

– Варто Металевому Монарху поглянути на Магнiт Любовi – i вiн одразу полюбить мене всiм серцем i зробить все, що я побажаю.

– Яка це чудова рiч! – з повагою сказала Бетсi.

– Ще б пак, – пiдтвердив Косматий чоловiчок. – Хочеш подивитися?

– Звiсно хочу! – вигукнула дiвчинка. Косматий чоловiчок полiз у кишеню i вийняв звiдти маленький срiбний магнiт у формi пiдкови.

Побачивши його, Бетсi вiдчула, що Косматий чоловiчок подобаеться iй дедалi бiльше. Поглянувши на Магнiт, Хенк одразу пiдiбрався ближче до Косматого чоловiчка i став ласкаво тертися носом об його колiна.

Їхне усамiтнення порушив Садiвник. Вiн просунув голову в оранжерею i злобно прокричав:

– Ви засудженi до смертi! Якщо хочете вцiлiти, негайно забирайтеся звiдси!

Бетсi здригнулася вiд переляку, але Косматий чоловiчок просто дiстав Магнiт i помахав ним перед Садiвником, який, подивившись на цю чарiвну рiч, кинувся до Косматого чоловiчка i припав до його нiг, нiжно забурмотiвши:

– Ти такий чудовий! Як ти менi подобаешся! А ще бiльше всi твоi патли й лахмiття! Я вiддав би тобi все, що в мене е! Тiльки, заради бога, будь ласка, йди звiдси, поки тебе не наздогнала смерть.

– Та не збираюся я вмирати.

– Усе одно доведеться. Такий закон, – промовив Садiвник, обливаючись сльозами. – Серце мое рветься на шматки, але я змушений повiдомити тобi цю гiрку звiстку: закон говорить, що всякому чужинцевi правитель виносить смертний вирок.

– Нас нiякий правитель нi до чого не засуджував, – сказала Бетсi.

– Саме так, – додав Косматий чоловiчок. – Ми ще й в очi не бачили правителя Краiни Троянд.

– Щиро кажучи, в нас зараз немае справжнього правителя, – знiяковiло зiзнався Садiвник. – Рiч у тiм, що всi нашi правителi ростуть на кущах у Королiвських садах. Останнiй наш Король захворiв i передчасно зiв’яв. Нам довелося посадити собi нового, але наразi на Королiвських кущах нiхто остаточно не дозрiв.

– Звiдки ти знаеш? – запитала Бетсi.

– Як звiдки? Я ж Королiвський Садiвник. Я точно знаю, що в саду визрiвае безлiч королiвських осiб, але зараз всi вони ще зеленi. Доти, доки хто-небудь не дозрiе, я сам правитиму Краiною Троянд i стежитиму за виконанням закону. І тому, Косматий чоловiчок, хай як я тебе люблю, однак зобов’язаний стратити.

– Будь ласка, зачекай трохи, – стала просити Бетсi. – Менi б дуже хотiлося перед смертю оглянути Королiвськi сади.

– І менi теж хотiлося б, – пiдхопив Косматий чоловiчок. – Пiдемо в сад?

– Це неможливо, – заперечив Садiвник, але тут Косматий чоловiчок знову повертiв перед ним Магнiтом Любовi, i, глянувши на нього, Садiвник не змiг бiльше чинити опiр.

Вiн повiв Косматого чоловiчка, Бетсi й Хенка до протилежного кiнця оранжереi i обережно вiдiмкнув маленькi дверцята. Так мандрiвники опинилися в чудовому Королiвському саду.

Сад був з усiх бокiв оточений високою огорожею, а посерединi стояли гiгантськi рожевi кущi з м’ясистими зеленими листками, що на дотик нагадували оксамит. На цих кущах росли члени Королiвськоi сiм’i – чоловiки, жiнки, дiти – всi на рiзних стадiях дозрiвання.

І тiла, й одяг троянд були зеленуватого вiдтiнку, що надавало iм незавершеного вигляду. Троянди стояли нерухомо, як неживi. Їх прикривали нiжнi листочки, що трохи ворушитися вiд подиху вiтру. Широко вiдкритi, незрячi очi дивилися прямо перед собою. Бетсi стала обходити великий кущ, який рiс у самiсiнькому центрi, й раптом побачила юну принцесу дивовижноi краси: вона вже зовсiм розпустилася, ii колiр i форма були бездоганнi.








– Ой, а ця вже дозрiла! – здивовано й радiсно вигукнула Бетсi, розсовуючи листя, щоб краще розгледiти квiтку.

– Мабуть, ти маеш рацiю, – погодився Садiвник, пiдiйшовши до Бетсi й дивлячись разом з нею на троянду. – Але оскiльки це дiвчина, вона не може бути нашим правителем.

– Не може, не може! – пiдхопив неголосний хор голосiв.

Обернувшись, Бетсi побачила, що всi троянди з оранжереi йшли за ними i тепер скупчилися бiля входу.

– Рiч у тiм, – пояснив Садiвник, – що пiдданi Краiни Троянд не хочуть, щоб ними правила дiвчинка. Вони хочуть короля.

– Короля! Ми хочемо Короля! – пiдхопив хор.

– Але вона – член Королiвськоi сiм’i? – запитав Косматий чоловiчок, милуючись прекрасною принцесою.

– Звичайно, раз вона виросла на Королiвському кущi. Їi iм’я Озга, вона далека родичка Озми з Краiни Оз. Аби тiльки вона була чоловiком, ми б негайно i з радiстю проголосили ii нашим Правителем.

Садiвник вiдвернувся i заговорив про щось зi своiми трояндами. Тодi Бетсi тихенько шепнула кудлатому товаришу:

– Нумо зiрвiмо ii!

– Давай, – вiдповiв вiн. – Якщо вона належить до Королiвськоi сiм’i, то мае всi пiдстави правити цим Королiвством, а якщо ми зiрвемо ii, вона, звичайно ж, стане нас захищати i не допустить, щоб нас вигнали звiдси або заподiяли шкоду.

Бетсi й Косматий чоловiчок взяли прекрасну принцесу троянд з двох бокiв пiд руки i, злегка повернувши ii там, де вона ногами приросла до куща, легко вiдокремили вiд гiлки. Озга грацiозно спустилася на землю, низько вклонилася Бетсi й Косматому чоловiчку i сказала чарiвним, нiжним голосом:

– Дякую вам.

Почувши цi слова, Садiвник та троянди обернулися й побачили, що Принцеса зiрвана з куща й ожила. Всi очi квiтiв заблищали вiд гнiву й обурення.

– Яка зухвалiсть! Як ви смiли! Що ви накоiли!

– Всього лиш зiрвали для вас Принцесу, – весело вiдповiла Бетсi.

– Але ми не хочемо ii! Ми хочемо Короля! – вигукнула Китайська Троянда, а iнша з презирством додала:

– Нiколи дiвча нами не правитиме!

Свiжозiрвана троянда з подивом дивилася на бунтiвникiв. Печаль лягла на ii чарiвне обличчя.

– Моi милi пiдданi менi не радi? – лагiдно запитала вона. – Але хiба я зiйшла з Королiвського куща не для того, щоб стати вашою правителькою?

– Тебе зiрвали простi смертнi, не отримавши нашоi згоди, – холодно вiдповiдала Мускатна Троянда. – Тому ти нами не правитимеш.

– Прожени ii, Садiвнику! Нехай забираеться разом з iншими! – крикнула Чайна Троянда.

– Одну хвилинку! – промовив Косматий чоловiчок, дiстаючи з кишенi Магнiт Любовi. – Ця штука повинна змусити iх полюбити тебе. Ось, вiзьми Магнiт i тримай так, щоб трояндам було видно.

Принцеса Озга взяла Магнiт i помахала ним перед очима своiх пiдданих, проте троянди дивилися на нього з холодним презирством.

– У чому справа? – здивувався Косматий чоловiчок. – Магнiт завжди дiяв на всiх однаково.

– Я знаю, в чому справа, – промовила Бетсi, кивнувши головою. – Це тому, що у троянд немае серця.

– Твоя правда, – погодився Садiвник. – Вони, звичайно, милi, чарiвнi й живi, але все-таки це просто троянди. Шипи у них е, а ось серця немае.

Принцеса зiтхнувши повернула Магнiт Косматому чоловiчку.

– Що ж менi робити? – гiрко запитала вона.

– Жени ii, Садiвнику! Жени геть разом з iншими! – вимагали троянди. – Ми не хочемо мати нiякого правителя, поки в саду не дозрiе троянда-чоловiк, справжнiй король.

– Слухаю, – лагiдно промовив Садiвник. – Перепрошую, мiй дорогий Косматий чоловiчку, що я йду проти тебе, але всi ви разом з Озгою повиннi зараз же забратися геть iз Краiни Троянд.

– Хiба ти не любиш мене? – безтурботним тоном запитав Косматий чоловiчок, знову спрямовуючи на нього Магнiт.

– Люблю, люблю! Я просто обожнюю тебе! – з жаром вигукнув Садiвник. – Але чесна людина нiколи не знехтуе обов’язком в iм’я любовi. Мiй обов’язок – виставити вас звiдси, тож вимiтайтеся!

Із цими словами вiн схопив граблi й загрозливо замахнувся на прибульцiв, змушуючи iх вiдступити. Втiм, ослика граблi анiтрохи не налякали: його копита були вже зовсiм близько вiд Садiвника, але той, щоб уникнути удару, навмисне повалився на спину.

Тим часом троянди щiльним натовпом оточили нещасних вигнанцiв, i тi незабаром переконалися, що пiд зеленим листям ховаеться багато гострих шипiв, значно небезпечнiших, нiж копита Хенка.

Нi Бетсi, нi Озга, нi Косматий чоловiчок, нi ослик не мали бажання зазнати на собi iхню гостроту. Вони посунули вбiк, але вiдчули, як невiдома сила повiльно втягуе iх через садову хвiртку назад в оранжерею, волочить по нiй до головного входу i далi через всю територiю Краiни Троянд, втiм, не надто велику.

Принцеса троянд гiрко плакала. Бетсi сердилась i обурювалася, Хенк безстрашно кричав свое «І-а!», а Косматий чоловiчок начебто безтурботно насвистував собi пiд нiс.

Краiну Троянд вiддiляв вiд iнших земель глибокий рiв, але в одному мiсцi через нього було перекинуто висячий мiст. Королiвський Садiвник опустив його, щоб вигнанцi могли перебратися на iнший бiк, а потiм знову пiдняв, i разом iз трояндами повернувся в оранжерею.

Усi з рiзношерстоi четвiрки однаково пильно дивилися вдалину. Але нiчого втiшного для себе не знаходили: перед ними стелилася лише пустельна, незнайома земля.

– Я не шкодую, що так вийшло, – заявив Косматий чоловiчок. – Я ж повинен шукати свого брата, тож менi однаково, куди йти.

З цими словами вiн ступив на кам’янисту стежину.

– Ми з Хенком допоможемо тобi шукати брата, – оголосила Бетсi, намагаючись, щоб ii голос звучав веселiше. – До мого будинку звiдси дуже далеко – я навiть сумнiваюся, чи знайду коли-небудь туди дорогу. Чесно кажучи, мандрувати по рiзних краях, де тебе на кожному кроцi чекають пригоди, куди цiкавiше, нiж сидiти вдома. Правда, Хенку?

– І-а! – вiдповiв Хенк, i Косматий чоловiчок подякував iм обом.

– А менi тепер навiки судилося поневiрятися на чужинi, – з легким зiтханням сказала Принцеса Озга iз Краiни Троянд. – Тож якщо я не можу повернутися у свое Королiвство, то iз задоволенням допоможу Косматому чоловiчку у пошуках його зниклого брата.

– Як це благородно з вашого боку, панi, – сказав Косматий чоловiчок. – Ось тiльки чи вдасться менi знайти пiдземну печеру Металевого Монарха? Адже iнакше я нiколи не знайду свого нещасного брата.

– Невже нiхто не знае, де вона розташована? – запитала Бетсi.

– Хто-небудь, може, й знае, – вiдповiдав Косматий чоловiчок. – А ось ми не знаемо! Найправильнiше зараз – йти далi не зупиняючись, поки не зустрiнемо кого-небудь, хто вкаже нам шлях до печери Руггедо.

– Хтозна, може, ми й самi ii знайдемо, без чужоi допомоги, – задумливо промовила Бетсi.

– Цього не знае нiхто, крiм автора цiеi книжки, – сказав Косматий чоловiчок. – Ясно одне: якщо ми не рушимо далi, то зовсiм нiчого не знайдемо, навiть вечерi. Пiдiмо цiею дорогою i подивимося, куди вона нас виведе.









VII. Полiхромiя втрапляе в халепу


Король Дощу налив у чашу занадто багато води, i вона вилилася через край. Вiд цього в рiзних частинах краiни пiшов дощ – подекуди це була справжнiсiнька злива, а потiм на небi з’явилася Веселка. Щойно туман розсiявся, вона засяяла всiма своiми барвами.

Поява Веселки неодмiнно приносить радiсть земним мешканцям, але мало хто бачив ii зблизька. Зазвичай вона розмiщуеться так високо, що ii чудовi рiзнокольоровi смужки наче проступають крiзь серпанок, i тому нам рiдко вдаеться розгледiти танцi дочок Веселки.

У пустельному краю, де щойно пройшов дощ, не було, здавалося, нi душi, але Веселка в небi виникла все одно, а на нiй весело танцювали ii дочки. Головною серед них була Полiхромiя.

Того дня в неi був пустотливий настрiй, i тому, продовжуючи пританцьовувати, вона спустилася по райдужнiй дузi вниз, на землю, i стала пiдбивати iнших сестер пiти з нею. Весело смiючись i швидко перебираючи маленькими нiжками, сестри теж спустилися на землю. Втiм, дочки Веселки знали, що це дуже небезпечно, i негайно видерлися назад на свою матiр.

Усi, крiм Полiхромii, бо вона була не тiльки найчарiвнiша й найвеселiша з усiх сестер, але також i найвiдчайдушнiша. Сталося так, що Полiхромiя не помiтила, як Веселка потроху пiднiмалася дедалi вище, а потiм розчинилася в густий небеснiй блакитi.

Дiвчинка залишилася безпорадно стояти на кам’янистiй землi. Їi тонкий прозорий одяг майорiв на вiтрi, наче блискуча павутина, а навколо було зовсiм безлюдно – нi фей, нi простих смертних, будь-кого, хто допомiг би iй повернутися назад на Веселку.

– Боже мiй! – прошепотiла вона, i ii чарiвне обличчя затуманилось тривогою. – Знову я втрапила в халепу. Вже вдруге я через власну легковажнiсть залишаюся на землi, коли моi сестри щасливо повертаються в наш небесний палац. Перший раз у мене хоч були цiкавi пригоди, а тут так самотньо й порожньо! Як же сумно буде менi чекати, поки знову з’явиться Веселка й забере мене звiдси. Ех, треба подумати, що можна зробити.

Згорнувшись клубочком, вона притулилася до плаского каменю i з головою закуталася в мантiю.

Так ii й знайшла Бетсi Боббiн. Вона крокувала кам’янистою стежкою, а слiдом за нею йшов Хенк, Принцеса Озга i Косматий чоловiчок. Побачивши блискучу дочку Веселки, Бетсi вiдразу пiдбiгла до неi i вигукнула:

– Ой, яка ж ти гарна!

Полiхромiя пiдняла золоту голiвку. Їi блакитнi очi були повнi слiз.

– Я – найнещаснiша iстота на свiтi! – промовила вона крiзь ридання.

Мандрiвники оточили ii.

– Розкажи нам про своi нещастя, моя мила, – ласкаво звернулася до неi Принцеса Озга.

– Я вiдстала вiд своiх веселкових сестричок, – схлипуючи, сказала Полiхромiя.

– Хочеш, я стану твоiм братом, – спiвчутливо запропонував Косматий чоловiчок[2 - Уважнi читачi творiв Лiмана Френка Баума про Краiну Оз, звичайно, помiтили, що Косматий чоловiчок вже подорожував з Полiхромiею в однiй з попереднiх його книжок. Однак автори серiйних творiв з численними персонажами не завжди перечитують написане. Тому iнколи трапляються новi знайомства зi старими друзями.].

– Не потрiбен ти менi! – крикнула Полiхромiя, вередливо тупнувши нiжкою. – Менi потрiбна моя Веселка.

– Це iнша справа, – сказав Косматий чоловiчок. – Однак постарайся про це не думати. У дитинствi я теж дуже хотiв, щоб у мене була Веселка, але нiчого з цього не вийшло. Гадаю, i в тебе нiчого не вийде, i сльози тут не допоможуть.

Полiхромiя глянула на нього з осудом.

– Ти менi не подобаешся, – сказала вона.

– Справдi? – перепитав Косматий чоловiчок, дiстаючи з кишенi Магнiт Любовi. – Що, прямо анiтрохи? А може, все-таки хоч крапельку подобаюся?

– Подобаешся, подобаешся! – вiдповiдала Полiхромiя, не вiдводячи очей вiд чарiвного талiсмана i в захватi плескаючи в долонi. – Я люблю тебе, Косматий чоловiчку!

– Ще б пак, звичайно, любиш, – байдуже вiдгукнувся вiн. – Але я тут нi до чого. Це все чари Магнiту Любовi. Послухай, Поллi, ти тут зовсiм одна, без друзiв, тобi, напевно, самотньо. Поки ти не придумала, як повернутися до матерi i сестер, може, пiдеш iз нами?

– А куди ви йдете? – запитала Полiхромiя.








– Цього ми ще не знаемо, – вiдповiла Бетсi, беручи Полiхромiю за руку. – Ми шукаемо зниклого брата Косматого чоловiчка. Його тримае в полонi жахливий Металевий Монарх. Хочеш пiти з нами i допомогти нам у пошуках?

Полiхромiя оглянула дивну компанiю, i на обличчi ii засяяла чарiвна усмiшка.

– Ослик, земна дiвчинка, Принцеса Озга i Косматий чоловiчок, – промовила вона. – Якщо ви маете намiр зустрiтися з Руггедо, вам, звичайно, без допомоги не обiйтися.

– Ти знайома з ним? – запитала Бетсi.

– Звiсно ж, нi. Печери Руггедо глибоко пiд землею, i туди жодна Веселка не може проникнути. Я знаю про Металевого Монарха лише з розповiдей. Його ще називають Королем Номiв, i свого часу вiн принiс чимало горя i людям, i феям, – повiдомила Полiхромiя.

– Ти боiшся його? – стривожено запитала Принцеса.

– Донька Веселки нiчого не боiться, – гордо заявила Полiхромiя. – Я ж небесна фея.

– Тодi, може, ти розкажеш нам, як знайти дорогу до печери, де живе Руггедо? – нетерпляче спитала Бетсi.

– Нi, – твердо промовила Полiхромiя, похитавши головою. – Цього я зробити не можу. Але я охоче пiду з вами i допоможу знайти це мiсце.

Їi обiцянка надихнула мандрiвникiв, i щойно Косматий чоловiчок знову вiдшукав стежку, вони бадьоро й весело рушили в дорогу. Дочка Веселки перестала сумувати i йшла кам’янистою стежкою, злегка пританцьовуючи. Їi чарiвне личко освiтлювала усмiшка.

Слiдом за нею впевнено крокував Косматий чоловiчок, раз у раз озираючись на Принцесу Троянд, яка йшла за ним, перевiряючи, чи не потрiбна iй допомога.

Ходу замикали Бетсi з Хенком. Коли дiвчинка втомлювалась, вона сiдала ослику на спину i деякий час iхала верхи.

Із настанням сутiнкiв друзi зупинилися на нiчлiг, вибравши для табору мiсце, де росло кiлька дерев i протiкав струмок. На ранок вони побрели далi, збираючи по дорозi ягоди i плоди на деревах.

Бетсi зi здивуванням побачила, що Принцеса троянд теж iсть разом з ними. Вона вважала, що феi взагалi нiчого не iдять. Але Полiхромiя все iй пояснила: Озга перестала бути феею пiсля того, як ii вигнали з Краiни Троянд. Тепер вона назавжди залишиться просто дiвчинкою.

Сама ж Полiхромiя була феею за будь-яких обставин. І якщо вона час вiд часу для пiдтримки сил ковтала мiсячноi ночi крапельку роси, то все одно цього нiхто не бачив.

Так вони всi йшли i йшли, не надто дбаючи про напрям, тому що вже давно безнадiйно заблукали в цьому чужому краю. Косматий чоловiчок сказав, що добре було б дiстатися гiр: вiн вважав, що вхiд у пiдземну печеру Руггедо ховаеться в безлюднiй гiрськiй мiсцевостi. Але гори височiли всюди, крiм того мiсця, звiдки вони прийшли – у Краiнi Троянд, тож навряд чи мало значення, куди саме тримати шлях.

Через деякий час мандрiвники виявили ледве помiтну стежку. Ступивши на неi, вони незабаром опинилися на роздорiжжi. Звiдси кiлька стежок вели в рiзнi боки, а посерединi стояв стовп iз вказiвниками, втiм, такий старий, що на ньому вже нiчого не можна було розiбрати. Бiля стовпа друзi побачили старий колодязь iз залiзним ланцюгом, але будинкiв або iнших споруд поблизу не було.

Друзi зупинилися, не знаючи, який iм вибрати шлях, а ослик пiдiйшов до криницi й спробував туди зазирнути.

– Вiн пити хоче, – сказала Бетсi.

– Це сухий колодязь, – вiдгукнувся Косматий чоловiчок. – У ньому вже багато рокiв немае води. Зараз не до цього. Краще вирiшимо, куди нам iти.

Однак нiхто не мiг запропонувати щось путне. Всi сiли й стали мiркувати, куди б iм рушити. Тим часом Хенк продовжував стояти бiля колодязя, не вiдходячи нi на крок. Врештi-решт вiн пiднявся на заднi ноги i, перехилившись через край, голосно прокричав «І-а!». Бетсi з цiкавiстю спостерiгала за своiм другом.

– Цiкаво, чи бачить вiн там що-небудь? – задумливо сказала вона.

Тодi Косматий чоловiчок встав i пiдiйшов до криницi поглянути, що там таке. Бетсi теж пiдiйшла ближче. Тим часом Принцеса i Полiхромiя, якi вже встигли мiцно подружитися, вибрали одну зi стежок i, взявшись за руки, не поспiшаючи, вирушили подивитися, чи варто йти саме в цей бiк.

– Гадаю, на днi старого колодязя справдi щось лежить, – сказав Косматий чоловiчок.

– А ми можемо якось це витягнути й подивитися? – запитала дiвчинка.

Вiдра на ланцюгу не було, зате був гак, на який, мабуть, ранiше крiпилося вiдерце. Косматий чоловiчок опустив ланцюг у колодязь, понишпорив гаком по дну i витягнув щось нагору. З гака звисав кринолiн iз клаптями спiдницi, який Бетсi зi смiхом викинула. Хенку нiколи ранiше не доводилося бачити кринолiну – вiн пiдозрiло глянув на нього й постарався вiдiйти якомога далi.

Косматому чоловiчку вдалося в такий самий спосiб пiдчепити i витягнути нагору ще кiлька предметiв, але серед них не було нiчого цiкавого.

– Мабуть, цей колодязь мiсцевi жителi використовували як смiтник i викидали туди всякий непотрiб, – сказав Косматий чоловiчок, вчергове закидаючи гака. – По-моему, я вже все звiдти вивудив. А, нi, гак знову щось зачепив. Нумо, Бетсi, допоможи! Це якась важка штука.

Бетсi швидко пiдбiгла i допомогла Косматому чоловiчку тягнути ланцюга. Вони налягали на держак щосили, i врештi-решт перед ними постала якась незрозумiла, безформна купа мiдi.

– Боже милостивий! – вигукнув Косматий чоловiчок. – Оце так несподiванка!

– Що це? – запитала Бетсi. Вона стояла, притулившись до колодязного обiдка, ледь переводячи подих.

Замiсть вiдповiдi Косматий чоловiчок вхопив знахiдку, витягнув ii з колодязя i з гуркотом опустив на землю. Потiм перевернув ii, розклав акуратнiше, i Бетсi з подивом побачила, що перед нею – мiдна людина.

– Так я й думав, – сказав Косматий чоловiчок, уважно придивившись. – Це найнеймовiрнiша подiя в моему життi, хiба що на свiтi е двi однаковi мiднi людини.

У цей момент до них пiдiйшли дочка Веселки i Принцеса Троянд. Полiхромiя запитала:

– Що це ти там знайшов, Косматий чоловiчку?

– Або старого друга, або незнайомця, – почулася вiдповiдь.

– Ой, у нього на спинi щось написано, – вигукнула Бетсi. Присiвши навпочiпки, вона з усiх бокiв оглядала мiдну людину. – Бог ти мiй! Послухайте-но! Смiх та й годi!

І вона прочитала всiм присутнiм тi слова, що були викарбуванi на мiднiй табличцi, прикрiпленiй у дивовижноi людини на потилицi:

ФІРМА «СМІТ І ТІНКЕР»
МЕХАНІЧНА ЛЮДИНА:
Механiзм двосторонньоi дii. Надзвичайно чуйний.
Вмiе думати. Розумiе, що говорить. Запатентовано
зi спецiальним додатком для годинникiв.

– Хiба це не диво! – вигукнула Принцеса Троянд.

– Звичайно, диво, – сказала Бетсi, читаючи напис на iнший пластинцi. – Зачекайте, тут ось ще що сказано.

ІНСТРУКЦІЯ З ЕКСПЛУАТАЦІЇ
Для думання – завести ключем пружину № 1 (лiва рука)
Для говорiння – завести ключем пружину № 2 (права рука)
Ходьба та iншi дii – завести ключем пружину № 3





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/laymen-frenk-baum/tik-tok-z-krayini-oz/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Луi Фердинанд Готшалк (1864–1934) – американський композитор, диригент (примiтка перекладача).




2


Уважнi читачi творiв Лiмана Френка Баума про Краiну Оз, звичайно, помiтили, що Косматий чоловiчок вже подорожував з Полiхромiею в однiй з попереднiх його книжок. Однак автори серiйних творiв з численними персонажами не завжди перечитують написане. Тому iнколи трапляються новi знайомства зi старими друзями.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения